Невелика серверна, вдома 🏡👨🏻💻: налаштування та використання
Привіт всім! Пройшло вже досить багато часу з моменту оприлюднення першої частини цієї статті: «Невелика серверна, вдома 🏡👨🏻💻», тож саме час розповісти вам про мій досвід використання сервера HPE ProLiant DL560 Gen8 для задоволення моїх навчальних потреб, а також для роботи над моїми проєктами.
Віддалене керування й адміністрування
Одною з переваг використання серверного обладнання рівня підприємства є наявність вбудованих інструментів для віддаленого управління ними. Наприклад, у серверах виробництва компанії HP Enterprise присутній фірмовий IP-KVM модуль під назвою “HPE Integrated Lights-Out” (скорочено - “HPE iLO”), а також інші вбудовані утиліти, доступ до яких можна отримати під час запуску сервера. Вони, усі разом, дозволяють керувати серверами лінійки ProLiant на 100% віддалено, згадуючи про їх фізичне місцезнаходження лише у разі виявлення модулем HPE iLO проблем із замінними частинами сервера.
Серед засобів керування серверами HPE ProLiant, окрім iLO, можна виділити HPE Smart Storage Administrator (засіб для управління системою зберігання даних і RAID-контролерами) і HPE Intelligent Provisioning (засіб для керування усіма підсистемами сервера, оновлення прошивок, тощо). Їх огляд заслуговує окремої статті від професійних користувачів таких систем, і таких матеріалів у відкритому доступі є доволі багато.
Для мене можливість віддаленого керування сервером є вкрай необхідною, бо я більшість часу проводжу у Львові, у той час як сервер знаходиться у іншому місті, звідки я родом. Крім неможливості розміщення такого обладнання у студентському гуртожитку, є ще одна, не менш важлива причина такого віддаленого розташування моєї “домашньої лабораторії”: якість і швидкість доступу до мережі Інтернет. У іншому місті, я маю стабільний гігабітний канал, у той час як у Львові на силу отримую до 50 МБіт/сек з максимально можливого тарифного плану «до 100 МБіт/сек» від державного інтернет-провайдера, ДП «УАРНЕТ». Але, давайте не будемо говорити сьогодні про погане 🙂!
Віртуалізація середовища
На сервер було інстальовано актуальну версію апаратного гіпервізора VMware ESXi 7. Одразу ж виникає питання: нащо використовувати пропрієтарне рішення, якщо є вільне програмне забезпечення під назвою “Proxmox”? Вся справа у моїх особистих вподобаннях і тому, що в ESXi зручніше реалізована можливість “прокидування” фізичних накопичувачів та PCIe-пристроїв у віртуальні машини, в той час як у середовищі Proxmox для цього потрібно дещо “потанцювати з бубном” (хоча, можливо, за цей час щось таки змінилося, і такий функціонал вже доступний “з коробки” 🤔 - треба буде перевірити).
Також, для роботи з
ESXiіснує зручний мобільний застосунок “vSphere Mobile Client“ (так, він дозволяє під’єднання окремих ESXi-серверів, без прив’язки до контроллеруvSphere).
З іншого боку, Proxmox “з коробки” має підтримку LXC-контейнерів, і, якщо трошки “погратися” з терміналом, на ньому можна розгорнути Docker-хост.
Використання Docker-контейнерів
Використовувати Docker для налагодження і тестування своїх проєктів я став вже достатньо давно, тож на новопридбаному сервері я одразу розгорнув віртуальну машину під Ubuntu, на якій інсталював саму платформу, а також Portainer — GUI для зручного управління Docker-контейнерами. Хтось може поставити під сумнів швидкодію такого рішення, але для моїх невимогливих потреб цього достатньо.
Під Docker у мене працюють кілька інстансів СКБД (MariaDB) для різних проєктів, Jenkins і його агенти побудови, та контейнери для тестування моїх проєктів. Все це економить мій час і нерви. Наприклад, якщо щось зламається всередині окремого контейнера, не треба буде турбуватися про можливі пошкодження чутливих даних з інших сервісів. Навіть не згадую про старий-добрий Jenkins 😏.
Віртуальні машини для навчання
У ході кожного семестру навчання на Факультеті електроніки та комп’ютерних технологій ми знайомимось з різними технологіями і програмним забезпеченням, яке покликане cпростити нашу роботу. Зараз, наприклад, ми вивчаємо процеси програмування і налагодження мікропроцесорних і мікрокомп’ютерних систем на прикладі Infineon/Cypress PSoC і Raspberry PI/NVIDIA Jetson Nano відповідно. А перед тим будували електронні схеми у середовищі NI MultiSim, використовували OriginLab OriginPro для аналізу отриманих даних, тощо.
З часом такого програмного забезпечення може накопичитись надто багато, що уповільнюватиме роботу ноутбука чи персонального комп’ютера (на прикладі моїх одногрупників і загалом студентів нашого факультету). Мені ж така проблема не страшна, бо кожного семестру я створюю дві нові віртуальні машини, назвемо їх ubuntu-education і windows-education, перед тим видаляючи старі дві. Це дозволяє не тільки не засмічувати основну робочу “машину”, але й надавати доступ до згаданого програмного забезпечення своїм друзям і одногрупникам.
Віртуальні машини для роботи
Для над проєктами мною було створено дві віртуальні машини: одна на базі Ubuntu 20.04, інша — на базі Windows Server 2019 LTSC. На кожній з них встановлено необхідний мінімум для розробки і тестування програмного забезпечення, який здебільшого складається з IDE від компанії JetBrains і платформи Visual Studio Code. На ці дві віртуальні машини припадає більшість ресурсів серверної платформи, бо я часто граю у багатозадачність, тож вони мають витримувати одночасну роботу двох IDE, вебпереглядача, ну і два-три запущених у режимі зневадження програмки.
Ubuntu Server на всі випадки життя
Ніколи не знаєш, у який несподіваний момент тобі треба буде підняти щось на старому-доброму Apache, чи запустити якусь програмку, яка точно не може працювати у контейнері (наприклад, якщо вона утилізує «особливі» системні виклики, або ж її швидкодія у контейнері буде неприйнятною). Саме тому я тримаю на сервері ще й таку віртуальну машину на базі Ubuntu Server 20.04. На ній встановлено Apache і всі основні сервіси, які можуть стати у пригоді.
На тому Apache, до речі, розгорнуто динамічне і статичне (в залежності від потреби) реверс-проксіювання деяких портів (HTTP, WebSockets, тощо) деякого діапазону IP адрес локальної мережі, у якій знаходиться сам сервер. Це зроблено для зручного тестування вебзастосунків. Доступ до «динамічних портів» (вживаю трішки неправильне формулювання, тож сподіваюся, що ви мене за це пробачите 🙂) можна отримати з доменних імен у зоні *.int.sirkadirov.com.
Apache2 Welcome, щоб часом не забути IP-адреси і порти основних панелей управління сервером та сервісів, встановлених на ньому.Загальні враження від використання
Використання вживаного сервера HPE ProLiant DL560 Gen8 як основної робочої станції виявилося досить цікавим для мене, і, що найголовніше, жодних проблем з ним за час використання не виникало. До того ж, магазин Servak, у якому я його купляв, надає розширену гарантію на сервер і його запчастини — ще менше приводів хвилюватися через можливі поломки і проблеми з його використанням.
Ще одною несподіванкою стало те, що до нього стабільно «приходять» оновлення прошивок, серед іншого — для IP-KVM модуля; для RAID-контроллера; для мережевих адаптерів; для інших замінних частин сервера.
Що ж, зважаючи на свій досвід використання такого рішення, зі впевненістю можу сказати, що воно ідеально підійде для використання малим бізнесом і такими ж “ентузіастами” як я сам 😅. Головне — перед прийняттям рішення про придбання подібних серверів рівня підтриємства, необхідно зважити усі “за” і “проти”, і мати розуміння, що адміністрування такого “заліза” у деяких рисах дуже відрізняється від звичайних комп’ютерів і робочих станцій.
Відеоогляд HPE ProLiant DL560 Gen8
Довгий час я стежу за YouTube-каналом “MyPlayHouse”, де автор, Morten Hjorth, розглядає різні “залізячні” цікавинки. Раджу вам підписатися на його канал, і, за можливості й бажання, підтримати автора за допомогою платформи Patreon.
Замість завершення
Дякую, що дочитали цю статтю до кінця! Сподіваюся, що вона була для вас цікавою. Хотілося б почути вашу думку щодо неї, та й ідеї на тему того, якими можуть бути наступні статті з цього циклу. До нових зустрічей 😉!